Продовжуємо знайомити Вас з краєзнавчим дослідженням директора музею Людмили МІЩЕНКО «Щоб пам’ятали»
Трагедії 1921-1923,1932-1933,1946-1947 років хвилюватимуть серця людей. І тих, кого вони зачепили своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вони завжди будуть об’єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією.
Продовжуємо знайомити Вас з краєзнавчим дослідженням директора музею Людмили МІЩЕНКО «Щоб пам’ятали»:
“А охтирчан, міське населення, насильно переселяли у села. Згадує Саєнко Антоніна Дмитрівна, 1929 року народження, яка проживала в той час по вулиці Грабовського: «У пам’яті збереглись лише окремі короткі епізоди літа 1933 року. Двір охтирської міліції. Під будинком великий натовп людей під вартою міліціонерів. Шум, крик, плач. Ми (я, сестра і бабуся) стоїмо на відстані, далі нас не пускає охорона. Та ось ми вгледіли у натовпі маму, з криками «мама!» біжимо з сестрою до неї. Мама виривається з-під варти, хапає нас на руки, з плачем звертається до старшого: «Товаришу начальнику, ось мої дітки, чужа людина привела їх, якщо не відпустите мене, вони загинуть», – начальник розпорядився відпустити. Потім уже із спогадів мами ми довідалися детальніше про цей випадок. У результаті страшного голоду повимирали цілі села і хутори. Не було кому працювати в полі. Тоді місцева влада наказала міліції робити облави на базарі, аби вивозити людей в запустілі села і примушувати їх працювати на полі. Так попала в облаву і мама. Молодшій маминій сестрі, тоді ще дівчині, яка таки попала в облаву,довелося пережити страшні дні. Того дня, як захватили людей, їх нікуди не повезли. На ніч розмістили в тюремних камерах. Тіснота, ні їжі, ні туалету. багато хворих, пухлих від голоду людей, за ніч повмирали. Начальник викликав групу добровольців прибирати трупи, обіцяючи за це відпустити додому. Шура (так звали мамину сестру) погодилась, але ж була обманута. Відвезли її в числі других людей в село, десь далеко за Гулову гору. Там під охороною вони виполювали бур’яни. Харчувалися ж ними. Ніяких умов перебування не було: ні помитись, ні переодягнутись, адже привезли їх в чому були. Шура тижнів через три із якоюсь дівчиною зуміла втекти. Але на мосту через річку Ворсклу їх затримала міліція. Сльози, благання і, певно, страшний вигляд дівчат таки зворушив охоронців. Вони, записавши прізвища дівчат і заручившись обіцянкою, що вони повернуться в село, відпустили їх. Ніхто, звичайно, не повернувся, та їх, на щастя, ніхто і не розшукував. Батько наш того страшного року працював у Росії, десь на будівництві, і зрідка, по можливості, передавав нам посилки з продуктами. Завдяки чому наша сім’я і вижила».
Хлібозаготівельні плани перед Україною зростали. У 1931 році українські селяни здали державі 39% валового збору зернових, у 1932 році – 55%.
У жовтні 1932 року в республіку для нагляду за хлібозаготівельною кампанією прибула надзвичайна комісія на чолі з В.М. Молотовим. Комісія діяла брутальними методами. У містах і селах були мобілізовані партійні активісти, у населені пункти входили регулярні війська і підрозділи ДНУ. Усе, сховане населенням, зерно разом з усіма іншими продуктами підряд конфісковувалося і відбиралося так званими «буксирними бригадами» активістів. Вони вишукували і конфісковували зерно і збіжжя де тільки могли, навіть у землі. По хатах відбиралося все їстівне без винятку: квасоля кукурудза, сухофрукти, забирались свині, корови. Залишене без продуктів харчування населення було приречене на смерть.”
Далі буде…
В День пам’яті жертв Голодомору, 28 листопада, запалимо свічу пам’яті,погортаємо сімейні альбоми,згадаємо всіх невинних жертв.