Пам’яті мільйонів українців вбитих голодоморами 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років вклонімося у вічній скорботі!
Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знала. Його причини крилися у винищенні українського селянства, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології, ще це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне – голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був організований штучно.
Охтирський краєзнавчий музей розпочинає рубрику спогади очевидців Голодомору з краєзнавчого дослідження директора музею Людмили МІЩЕНКО.
Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 році валовий збір зерна в Україні становив 23 млн тон, у 1931 році – 18 млн тон, у 1932 році – 13 млн тон. Цього цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931 році республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але це ситуацію не врятувало. Як наслідок, вже наприкінці 1931 року в Україні почався голод. Згадує Бульчанська Катерина Андріївна, 1915 року народження, яка у ці роки мешкала по вулиці Гоголя. «У червні 1932 року я була зарахована на роботу в Держбанк учнем бухгалтера. Роки були складні, але вижити довелося завдяки 600 г хліба, які виділялися для працівників Держбанку, а ще банк мав своє підсобне господарство. У підвалі сучасного районного будинку культури організували їдальню для працівників. Вдома були кількарічні запаси сухофруктів і квасолі. Ними ділилися навіть з сусідами. Перетовк ували качани з кукурудзи, ходили в поле збирати картоплю з мамою і братом. Голод пережила вся сім’я».
Або ще такий спогад Сліпченко Софії Ізотовни, 1922 року народження, яка у роки лихоліття проживала по вулиці Першотравневій. «Наша сім’я складалася з батька, матері і трьох дітей. Батько працював на хлібзаводі, де йому на пойок виділяли 400 г хліба, мішок дерті, борошна. Вдома сіяли редьку, у лісі збирали гриби, суниці. Ловили рибу у річці Ворсклі. Цю нехитру здобич несли на базар, на вторговані гроші купували хліб. Люди з села Буймерівки приносили молоко. На луках заготовляли сіно, яке згодом і обмінювали на молоко. У садку мали велику грушу. Вона також доповнювала раціон. Ходили у поле збирати колоски. Старша сестра влаштувалася в кінці 1933 року працювати на маслозавод, там на пайок отримували сироватку. Роки голодомору пережила вся сім’я».
У серпні 1932 року було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з’явився закон «Про боротьбу зі спекуляцією», який передбачав ув’язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, рятуючись від голоду намагались обміняти домашні речі на продукти харчування у містах. Купити продукти вони не могли, бо з 1928 року продовольство в містах розподілялось за картками. Селяни опинилися у безвихідному становищі. На кордонах з Росією та Білорусією були виставлені заслони, які не пускали біженців у Росію та Білорусію за хлібом. Спустілі хати та села потім заселяли переселенцями з центральної Росії.
Далі буде… В День пам’яті жертв Голодомору 28 листопада, запалимо свічу пам’яті, погортаємо сімейні альбоми, згадаємо всіх, невинно убієнних.