До дня пам’яті трагедії Бабиного Яру

У  день пам’яті жертв Бабиного Яру в Охтирському краєзнавчому музеї відбулася діалогова зустріч з відновлення історичної пам’яті та культури пам’яті Голокосту в Охтирській громаді. Сьогодні тут зібрались представники єврейської громади міста, науковці, вчителі, журналісти, посадові особи аби згадати невинних жертв – бабусь, дідусів, інших родичів,  просто незнайомих людей задля збереження міжнаціональної злагоди, усвідомлення громадянами персональної та колективної відповідальності за захист гуманістичних цінностей, миру та поваги до людської гідності, запобігання виникненню передумов для будь-яких проявів ксенофобії, расизму та нетерпимості.

Саме для того, щоб ніколи більше не сталися подібні трагедії, необхідно вивчати і пам’ятати історію.  Зі свідчень очевидців відомо, що до Охтирки звозили людей з Ромнів, Конотопа, Лебедина та Охтирського району на вулицю Некрасова в будинки, що колись належали розкуркуленому й виселеному господарю. А потім по 10 осіб прив’язували до воза та вели до ями, що була викопана край лісу (за територією автошколи). Сюди зганяли й місцевих, аби залякати людей, щоб ті не переховували й не допомагали євреям. В яму падали усі – вбиті й поранені, а потім їх закопували полонені.

Відомо, що в Охтирці розстріляли 32 євреї, не пожаліли окупанти навіть чотиримісячну дитину. Зі слів свідків, були випадки коли приречені на смерть виштовхували своїх дітей з колони, а місцеві жінки ховали їх під довгі спідниці. Так була врятована маленька дівчинка, яка надалі закінчила школу в Охтирці, а пізніше вступила до Ленінградського (Пітерського) вишу й там вийшла заміж. Вже зі своїм внуком вона приїздила в місто, відвідувала місце масового поховання невинних жертв злочинного режиму.

З краєзнавчого дослідженя директора музею Людмили МІЩЕНКО:

З перших днів окупації Охтирки німецька влада провела реєстрацію євреїв і змусила носити їх на рукаві жовту пов’язку «Юде».

Ганна Яківна Бабич, охтирчанка (1915 р.н.), яка жила по пров. Красіна (нині – Марини Мєдвєдєвої), розповідала, як німці стріляли з автомата по горобцях і при цьому кричали «Юде! Юде!».

Людмила Григорівна Конєва, охтирчанка (1938 р.н.), пригадувала: «Ми з сестрою маленькі граємося на подвір’ї. Зайшов німець, питає у бабусі:

– Як звати дівчаток?

– Майя, – вказує бабуся на сестричку, – а цю Люда.

– Юда, юда, – обличчя німця налилося кров’ю.

– Та не «Юда», а Люда, Людмила.

Що то вже моя бабуся перехвилювалася з цього приводу.

Багато євреїв з Охтирки покинули місто у 1941 році. Трудилися у чужих краях, в евакуації, створюючи міцний тил держави. Так, наприклад, як сім’я Лазара Інгора.

Науковці Охтирського міського краєзнавчого музею, за матеріалами «Книга скорботи України» встановили, що багато родин об’єдналися у скрутну хвилину, виїхали до Харкова, але велике місто не стало надійним прихистком. Їх розстріляли у Дробицькому яру. Серед них:

Самуїл Шнейдер (1901 р.н.). Місце народження – Охтирка. Батько – Борис. За професією – механік. Одружений. Дружина Белла (дівоче прізвище – Шифер). Розстріляний у Дробицькому яру у жовтні 1941 року.

Люба Рубштейн (дівоче прізвище Певзнер) (1884 р.н.). Місце народження – Охтирка. Батько – Ізраїль, мати – Гіта. За професією – продавець. Заміжня. Розстріляна у Дробицькому яру у 1942 році.

Єлизавета Лосєва (1901 р.н.). Місце народження – Охтирка. Батько – Хаїм, мати – Сара. За професією – вчителька. Незаміжня. Розстріляна у Дробицькому яру у 1941 році.

Двойра Лосєва (1910 р.н.). Місце народження – Охтирка. Батько – Хаїм, мати – Сара. За професією – економіст. Незаміжня. Розстріляна у Дробицькому яру у 1941 році.

Перша хвиля розстрілів євреїв в Охтирці припала на квітень 1942 року.

Однією з перших розстріляли єврейку Арумянську Марію Лазарівну (1917 р.н.) у грудні 1941 року за зв’язок з підпіллям. Похована в братській могилі на території комбінату хлібопродуктів міста Охтирка.

У Центральній базі даних імен жертв Шоа знаходимо декілька прізвищ охтирських євреїв, які були розстріляні у 1941-1942 роках у місті Охтирка: сім’я Камінськи (мати Роза (1871 р.н.), доньки Паша (1917 р.н.) і Mashura (1917 р.н.), та їх племінниця), сім’я Старосельських (батько Моїсей (1891 р.н.), його дружина (1890 р.н.), доньки Сара (1921 р.н.) та Соня (1925 р.н.), сім’я Лівшиць (батько Моше, дружина Міна, донька Гіта).

Бабин Яр – місце  пам’яті різних народів, а також найвідоміший, проте не єдиний символ Голокосту в Україні. У віддалених ярах, лісах, посеред полів, у колишніх протитанкових ровах чи піщаних кар’єрах були розстріляні цілі єврейські громади, нерідко впродовж кількох днів. Часто жертв змушували самих викопувати ями й роздягатися. Спочатку вбивали чоловіків, а потім жінок і дітей. Знищення людей за національною, етнічною, расовою, культурно-релігійною та класовою ознаками стало своєрідною «візитною карткою» тоталітарних режимів, що панували у минулому столітті на українських землях і залишили свої криваві відбитки по всій території нашої країни.

Модератором діалогу на зустрічі була Литвиненко Марія Олександрівна – учасниця Школи Інженерів Порозуміння, ментор проєкту «Мережа пам’яті», метою є розвиток сталої партнерської мережі ініціатив, що займаються інтеграцією пам’яті про Голокост та місцеві єврейські громади в локальну меморіальну культуру України.