ЖИТТЯ СОБАКИ ЗВИЧАЙНОГО
Вероніка БАТЮК – талановита вихованка гуртка «Юні журналісти» Охтирського міського центру позашкільної освіти – Мала академія наук, стала переможницею Міжнародного мультимистецького літературного конкурсу «Дитяча Коронація слова». Оповідання 15-річної письменниці «Життя собаки звичайного» журі конкурсу визначило кращим у номінації «Діти для дітей».
«У Вероніки вже близько 20 оповідань, дев’ять з них ми об’єднали в збірку «Несподіваний Всесвіт» (тема тваринного світу, різних його представників), – розповідає керівник гуртка «Юні журналісти» Тетяна СТАСЬ. – Усі ці твори посідали призиві місця в різноманітних літературних конкурсах».
На чисельні прохання охтирчан, публікуємо оповідання Вероніки БАТЮК «Життя собаки звичайного» – добра та зворушлива історія про песика-безхатька Рекса, його пригоди та пошуки господарів.
«Це реальна історія з мого життя, я написала оповідання про Рекса, який 4 роки є нашим домашнім улюбленцем. Рекс добрий, але з характером красунчика, я намагалася передати словами його думки, емоції, норов», – говорить Вероніка (на фото разом з Рексом).
ЖИТТЯ СОБАКИ ЗВИЧАЙНОГО
Вступ
В одному маленькому, але дуже гарному містечку, яке майже навпіл перетинає невеличка річечка, жив собі песик. Він був красенем! Хоча, ні, так не скромно говорити про себе. Просто гарним. Ця історія про мене. Так, я – собака. Ви здивовані? Та в цьому немає нічого особливого, адже собаки також уміють думати, а деякі, такі, як я, взагалі, відрізняються великим розумом. Ми можемо мріяти, радіти і сумувати, розмовляти своєю собачою мовою, маємо почуття власної гідності. Узагалі, ми майже такі, як люди, навіть кращі. І те, що вони не розуміють тварин, зовсім не означає, що ми гірші за них.
Так, у кожного собаки свій характер. В одних він кращий, в інших – гірший. Але ж і люди всі різні. На мій собачий погляд, дуже важко залишатися лагідним і доброзичливим, коли тобі холодно і ти майже нічого не їв, а люди жбурляють у тебе камінням та ображають. Цікаво, що було б, якби вони опинилися в таких умовах, якою б тоді була поведінка «істоти розумної»?
Я хочу розповісти декілька історій з мого життя. Можливо, люди нас, собак, зрозуміють, і ми станемо ближчі одне до одного. Головне, щоб вони не забували про таке поняття, як «людяність».
Моє дитинство
Мене звуть Рексом. Я не пам’ятаю, коли народився. Мені пригадується тільки мама. Як затишно було прокидатися біля неї! Так тепло і безпечно було поруч. Я думав, що це назавжди. Нас у мами було четверо. Ми гралися, вона вилизувала нас, годувала. Мені здавалося, що мама найдужче любить мене. Вона приділяла більше часу, подовгу вдивлялася в мої очі, ніби хотіла запам’ятати назавжди. Я тоді не розумів чому і багато на що не звертав уваги. Мені життя здавалось майже казковим.
Жили ми в теплому затишному будинку. У нашій кімнаті стояла величезна коробка з м’якенькою підстилкою, де можна було робити все, ну, майже все. Декілька разів на день нас випускали надвір. Весняне ласкаве сонечко зігрівало своїм промінням. А як цікаво навкруги! Уся земля встелена зеленим духмяним килимом, білим цвітом вкриті дерева. А пахощі! Цей незрівнянний аромат весни: запах теплого вітру, квітів, трав, дерев. Люди не можуть зрозуміти, що кожне дерево, кожен кущик пахнуть по-особливому. І мені до всього було діло! Особливо я обожнював квіти. Біжиш по траві, граєшся, аж раптом – жовта квітка. Ти нахиляєшся до неї, а вона лоскоче тобі носа. А-апчхи! Все одно, чудово! А скільки звуків навколо! Хіба люди у своїй повсякденній метушні помічають їх? Ось дзижчать комахи, а он весело щебечуть пташки, а там… скільки всього невідомого навкруги. Найбільше люблю ловити яскравих червоних жучків. А метелики! Біжиш за ними, зубами клацаєш… Ось воно, щастя!
Найбільшою проблемою тоді я вважав віника. Дуже страшна, скажу я вам, штука – отой величезний віник. Усі ми знали, що попадатися на очі господарю, коли в нього в руках оте страховисько, не можна. Треба чимдуж ховатися якнайдалі, бо отримаєш доброго штурханця.
Та одного сонячного весняного дня моє дитинство закінчилось. Саме тоді нас занесли в машину і повезли, як виявилося, до ветеринара. Мама заспокоювала всіх, щось казала про щеплення від різних хвороб. Ми метушилися, боязно озиралися, намагаючись роздивитись усе. Неприємне місце, скажу я вам. Дивно якось смердить там. Потім я зрозумів, що це запах ліків. А тоді… Тоді було дуже страшно, а найбільше мене хвилювала мама. Я не міг зрозуміти, що з нею коїться. Вона весь час дивилась на мене і плакала, а її вуха слухали тільки розмову лікаря з господарем. Мама затремтіла і тихенько заскиглила, коли лікар взяв мене на руки. Я ще не розумів людської мови, але інтонація мені не подобалась. Стало тільки зрозуміло, що я не такий, як всі. Мої мама, брати і сестра рудого кольору, мають білі лапки, животик, плямку на носі. Вони схожі на лисичок. А я… Я тільки зараз помітив, що зовсім не такий, як вони. У мене чорна маска на мордочці й спина в плямках, і навіть мої білі лапки в ледь помітних рудих цяточках. Мене роздивляються з усіх боків і кажуть страшне слово «брак». Я чую, як зітхає мама. А потім лікар каже слово «приспати», а мама знову заскиглила.
Вона зітхнула з полегшенням тільки тоді, коли ми вийшли з лікарні. Мені так і не зробили укол, мабуть, грошей стало шкода. Нас посадили в машину, і мама мене облизала всього-всього. В її очах був розпач. Вона розуміла людську мову, але від неї нічого не залежало. Рішення завжди приймають люди. І мамині господарі вирішили не брати гріх на душу, а просто викинути мене. І як не боляче було материнському серцю, але вона прийняла рішення людей. Мама прощалася зі мною. Я пам’ятаю її слова: «Синку, як би тобі не було важко, поводь себе пристойно. Я бажаю тобі щастя, пухнастий мій. Моє серце завжди буде з тобою. Бережи себе, малий»
Тут машина зупинилась, дверцята відчинилися і мене, взявши за шкірку, викинули геть. Я кинувся навздогін, але сил у мене незабаром забракло. Насилу переставляючи незграбні лапи, я повільно побрів у двір багатоповерхових будинків. Куди йти? Де моя домівка? Мама? Господар? Я плакав, як усі покинуті маленькі діти, плакав від того, що ніхто не любить мене і не чекає.
Мій світ зруйнувано … Так почалось моє нове життя.
Життя на вулиці
Що ви знаєте про собаче життя на вулиці? Мабуть, нічого. Більшість людей, щоб не брати гріх на душу, просто завозять кудись непотрібних домашніх тварин. Куди саме – взагалі не важливо. «Кого очі не бачать, того серцю не жаль», – говорить народна мудрість.
А чи замислювались ви коли-небудь, що бідолашне створіння робитиме за містом, скажімо, у лісі? Ви думаєте, що непогано буде йому десь поблизу смітника. Уважаєте, що оточуючі коти і собаки будуть раді, якщо новий мешканець двору забере їжу, яку вони могли б з’їсти самі? Гадаєте, що коли жалісливі бабусі й дідусі побачать цуценя, одразу ж вишикуються в чергу, щоб погодувати? Це зовсім не так, скажу я вам. Закони вулиці жорстокі. Тут кожен сам за себе.
Мені пощастило. Інші бездомні собаки не прогнали з двору, діти і бабусі мене годували, а вночі я зручно влаштовувався під машиною. Було сумно, страшно і хотілось до мами. Мої старші товариші: чорно-коричневий великий пес Жук і довгошерстий рижий коротконогий Фоксі – не тільки прийняли мене в своє товариство, але й увесь час заспокоювали. Колись і Жука викинули маленьким цуценям на вулицю. А Фоксі опинився тут більш дорослим, коли господарі ним «награлися». Вони розуміли мене, жаліли. А ось місцеві коти ображали, але я мужньо терпів їх нападки.
Стосовно їжі. Мене годували всі, не змовляючись. І я не перебирав харчами. Тому через кілька днів був схожий на колобка. Діти гралися зі мною, тягали на руках. Здавалось, що не так усе й погано. А потім я захворів, бо ніхто не слідкував за моїм харчуванням, та й непристосований я був до прохолодних ночей.
Мені стало зле. Не хотілось ні їсти, ні гратися. Я просто лежав. А навкруги ходили люди. Уже не чекав допомоги, просто тихенько помирав. Через деякий час діти помітили, що мені погано. Краєм ока помітив над собою схвильовані обличчя. Хотілося помахати хвостом, але він не слухався. Мене віднесли до того ж ветеринара, і знову прозвучало те страшне слово «приспати». А мені було вже байдуже. Потім мене віднесли назад, у двір, поклали на підстилку, і я заснув. Мені снилося, як я бігаю, ловлю метеликів, і поруч мама…
Я спав, а люди по черзі давали мені ліки. Мене лікували майже всі мешканці навколишніх багатоповерхівок. Навіть чоловіки, які грали в карти за столом. Хтось з них через кожні двадцять хвилин підходили до мене і поїв гіркими настоєм. І так аж до самісінького вечора. А потім почався дощ, і чиїсь турботливі руки перенесли мене у підвал будинку. Мені там не сподобалось, але сил піднятись зовсім не було. Так минула ніч. Вранці мене винесли на повітря, поклали під кущем – і знову лікували. А потім чиїсь руки понесли до ветеринара. Це було інше місце. Там також неприємно пахло ліками, тільки було зовсім не страшно. Мені навіть сподобалась жінка-лікарка, тому що вона розмовляла зі мною. Я відчув себе не бракованою іграшкою, а рівноцінною людям істотою. Лікарка робила мені болючі уколи, але так лагідно зі мною говорила, що я вирішив на неї не ображатися.
Тебе, мабуть, звуть Дружком, – промовила вона.
Мені сподобалось це ймення. Я хотів сказати, що хочу, щоб мене так звали, і навіть вийшло трішечки повиляти хвостом.
Ні, – відповіла за мене дівчинка, яка мене сюди принесла, – його звуть Рексом.
І тут мені сподобалось бути Рексом. Я зрозумів, що завжди хотів називатись саме так. Це звучить гордо. Я виросту великим сильним собакою, і навіть оті вреднючі коти мене будуть поважати та боятись.
Звичайно, я – Рекс. Не хочу бути якимось Дружком, – вирішив я, зібрався з силами, підняв голову і завиляв хвостом.
Добре, якщо ти Рекс, – сказала лікарка, – тоді потрібно боротись за життя до останнього.
«Я буду боротись, – подумав і хотів гавкнути, але не вдалося. – Гаразд, трішечки відпочину і як гавкну. І всі навкруги знатимуть, що я не малесеньке цуценя, я – Рекс!»
Мій новий дім
Прокинувся я в коробці, не на вулиці, не в підвалі. Тільки де я? Поруч зі мною люди, вони знову і знову дають мені ліки, ставлять крапельниці й розмовляють. Я – особистість! Незважаючи на болючі процедури, мені тут дуже подобається, хоч я й не знаю, що це за місце. Головне, що я – Рекс і я тут хочу жити.
Так-от, мешкаю я тепер у двокімнатній квартирі на першому поверсі багатоповерхового будинку. Поступово життя налагоджувалось, здавалось, хвороба відступила. Я вже не хотів лежати в ящику. Буду освоювати територію. Можливо, в інших кімнатах кращі умови? Чому я повинен спати один? Заглядаю в одну кімнату і що я бачу: сидять господарі на дивані, дивляться телевізор. Це в той час, коли я, їх бідненький собачка, самотньо мучусь в ящику. Ні, вирішив я, так не буде. Ділитись потрібно диваном з улюбленим цуциком. Ми ж тепер одна зграя!
Сказано – зроблено. Іду, хитаючись, дивлюся жалібно в очі, і все – я вже на руках. Хто – молодець? Рекс – молодець!