Долучившись до обласної культурно-мистецької акції «Війна. Перемога. Пам’ять»
Долучившись до обласної культурно-мистецької акції «Війна. Перемога. Пам’ять», присвяченої 75-річчу Перемоги у Другій світовій війні комунальний заклад «Охтирський міський краєзнавчий музей» інформує про героя війни, нашого земляка генерал-майора Батюка Миколу Пилиповича. «Вогнетривкий Батюк” так прозвали солдати 79-ї гвардійської стрілецької дивізії свого командира – генерал-майора Миколу Пилиповича Батюка. На його долю випали і вогонь Мамаєва кургану, і пекло Ізюмського плацдарму. Батюк Микола Пилипович народився 19 грудня 1905 року в місті Охтирка Сумської області. Навчався в школі №11. Восени 1927 року пішов добровольцем до лав Червоної Армії і пройшов шлях від червоноармійця до генерала. На першому році служби Батюк М.П. навчався в полковій школі, яку успішно закінчив і отримав звання молодшого командира. Потім командування направило Миколу Пилиповича на вищі командні курси старших офіцерів. Після їх закінчення він повернувся до своєї дивізії у званні майора. Невдовзі почалася війна з білофінами. За проявлені на фронті героїзм і гарні організаторські якості майора М.П.Батюка затвердили на посаді командира 89-го стрілецького полку 23-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії.
Ранок 22 червня 1941 року Батюк М.П. зустрів на західному кордоні країни у складі військ Північно-західного фронту. Під час оборони столиці воїни М.П.Батюка довели свою спроможність у серйозних випробуваннях. У першому бою 89 полк знешкодив до 2,5 тисяч солдат і офіцерів, захопив 5 гармат, 10 кулеметів ворога. У грудні 1941 року Миколу Пилиповича відкликають з фронту і направляють в розпорядження Сибірського військового округу. Основою для цього стала бойова характеристика, в якій вказувалося наступне : “…у ряді боїв особисто висувався вперед, захоплюючи за собою бійців; в критичних моментах бою спокійний, не розгублюється і не втрачає управління частиною… посаді командира полку цілком відповідає, гідний до висунення на вищу посаду”. Миколу Пилиповича підвищили в званні до підполковника і направили для формування нової дивізії, яка зайняла оборону в районі тракторного заводу в Сталінграді. А у лютому цього ж року він був призначений командуючим 284 стрілецької дивізії. Восени 1942 року, згідно наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, дивізія прибула до Сталінграда. Перед воїнами було поставлено завдання: розбити противника, який пробрався до Волги. За час жорстоких боїв дивізія знищила приблизно 12 тисяч солдат і офіцерів, 18 танків, 8 літаків.
Микола Батюк умів піклуватися про своїх підлеглих. Його товариші по службі згадують, як одного разу він врятував від трибуналу лейтенанта, що займався підвозкою боєприпасів через Волгу, якого заарештували за те, що він втратив якусь малозначну довідку. Володів він і іншим необхідним командирові якістю – людяністю. Товариші по службі комдива згадують, що його відрізняло рідкісне уміння знаходити взаєморозуміння практично з кожним. В розпал бою міг з’явитися на найважчій ділянці – розумів, наскільки важливий бойовий дух солдатів.
Битва за Мамаїв курган вирішила долю оборони Сталінграда. Воїни Батюка приймали присягу: „Пам’ятай присягу святу свою, будь нещадним і стійким у бою, боягузи загинуть, орли переможуть. Будемо орлами! Ні кроку назад!” За самовідданість і героїзм у боях під Сталінградом командир дивізії М.П.Батюк одержав орден Червоного Прапора та орден Кутузова ІІ ступеня. Дивізії присвоїли звання гвардійської Червонопрапорної, а командир став генерал-майором.
27 липня 1943 року при форсуванні ріки Сіверський Дінець Микола Пилипович відчув себе погано, по дорозі до медсанбату він помер від інфаркту. Його поховали на високому березі Сіверського Дінця поряд з пам’ятником Артему. Про його смерть однополчани говорили так: „На полі битви не помирають, а гинуть”.
В Охтирці його ім’ям названа одна з вулиць. На приміщенні загальноосвітньої школи №1 встановлена меморіальна дошка. Також його ім’я носять вулиці і у містах Слов’янську, Горлівці та Волгограді.